Розповідає Тоні (ім’я змінене)
Інтерв’ю з циклу «Unterhaltungsanfrage»
Авторка: Анна-Лена Венцель
— Як ти опинився в Галле-Нойштадті?
— У 1972 році ми переїхали сюди з мамою та моїм молодшим братом. Казали, що тут є робота й житло. Мені тоді було шість. У нашому будинку жили п’ятнадцять учнів із моєї школи. Я й досі пам’ятаю імена їхніх батьків і братів та сестер. Наш будинок нагадував маленьке село, де всі одне одного знали — тільки модернізоване, на дванадцять поверхів і з ліфтом. Навколо тривало будівництво. Ми постійно гралися надворі й, звісно, часом витворяли дурниці.
⸻
— Як тобі було рости тут афронімцем?
— У трамваї місце поруч зі мною часто залишалося порожнім, навіть коли вагон був повний. Якщо я сідав біля когось, людина тулила сумку до себе. Дратувало й інше: знайомі любили підколоти мене «черговим расистським жартом». А дехто з літніх людей намагався бути «особливо добрим» — хвалив мою німецьку, але не міг втриматись, аби не полізти мені у волосся.
⸻
— Що ти знаєш про свого батька?
— Він приїхав у НДР із Західної Африки, щоб вивчати машинобудування. Коли мені було три, його вислали з НДР. Потім він жив у Рейнланді. Ми не мали жодного контакту аж до падіння Берлінського муру. Десь у 1990 чи 1991 році я поїхав до нього — уперше на Захід і вперше, щоб знову побачити батька. Але близьких стосунків між нами так і не склалося.
⸻
— Яким було твоє дитинство у вільний час?
— Найяскравіше пам’ятаю наші шкільні дискотеки в їдальні. Ми відсовували столи з підсохлими залишками обіду, вмикали саморобні колонки, крутили і східну, і західну музику. Освітлення — дві кольорові лампи. Учням це дуже подобалося. Танцювати я не любив, зате із задоволенням слухав плітки після дискотек: про сварки, бійки, п’яні пригоди й перші любовні історії.
⸻
— Що було після школи?
— Я пішов учитися до Вагонобудівного заводу в Аммендорфі. П’ять років поспіль виїжджав першою електричкою о 4:35. Там працювали дуже різні люди: алкоголіки, колишні в’язні, псевдобізнесмени. Але серед них були й мозамбіцькі робітники — вони бралися за найважчу роботу, проте на відміну від інших завжди залишалися у гарному настрої.
⸻
— Як ти пережив період після об’єднання Німеччини?
— То був дивний, суперечливий час. З одного боку, ейфорія: ми куштували перші «західні» продукти, ніби відкривали для себе новий світ. З іншого — знайомилися з безробіттям й агенством з працевлаштування (Arbeitsamt). Наш будинок знесли одним із перших. А після падіння Берлінського муру неонацисти ставали дедалі нахабнішими. Під час пошуку роботи я познайомився з двома хлопцями з Північної Німеччини. У них вирувала справжня «золота лихоманка»: усі хотіли розбагатіти й чогось досягти, почати заново. А ці двоє мали свої плани й власне бачення. Разом ми відкрили першу велику фітнес-студію в Галле. І вперше я не відчував зверхності чи зневаги — навпаки, вони цінували нашу східнонімецьку працьовитість і ту теплу, майже родинну атмосферу, яку ми створювали.
⸻
— Ти поїхав із Галле-Нойштадта 1993 року. Що лишилося в пам’яті, що змінилося?
— Найбільше запам’ятав побутовий комбінат послуг (нім. Dienstleistungskombinat). Там ремонтували побутову техніку, взуття, годинники, сумки, проявляли плівку, прали білизну й чистили одяг. Просто здаєш речі — і за тиждень-два забираєш за копійки. Раніше ще були два пішохідні мости через Магісталь. Після об’єднання їх прибрали, щоб пустити трамвай. Влітку ми ганяли ними на роликах, а взимку — на ковзанах, зовсім без страху. Я добре пам’ятаю, як ми, діти, лежали на розпеченому сонцем бетонному мосту й чекали, коли потяг із Лойни привезе маму з роботи після вечірньої зміни.
⸻
Усі інтерв’ю серії «Unterhaltungsanfrage» можна прочитати тут:
unser-haneu.de/unterhaltungsanfrage
Результати дослідження Анни-Лени Венцель про комунікаційні шляхи в Галле-Нойштадті буде опубліковано в серпні в онлайн-журналі Südpark-Magazin:
amsüdpark.de.
Всі інтерв’ю доступні онлайн за адресою:
our-haneu.de/запит на розваги