Перейти до розділу: Чи було раніше більше згуртованості?
Перейти до розділу: Східна ідентичність покоління, яке виросло після об’єднання Німеччини
Перейти до розділу: Творчість попри СДУГ
Перейти до розділу: Погляд Арона на вибори до ландтагу Саксонії-Ангальт
Чи було раніше більше згуртованості?
Unser HaNeu: Ти працюватимеш міським літописцем Галле до кінця вересня. Під час свого дослідження ти шукаєш те, що об’єднує людей. Чи було раніше більше згуртованості?
Арон Бокс: Мене змусило замислитися те, що я дуже часто чув фразу «Раніше люди були більш згуртованими». Загалом я шукав прояви спільності в суспільстві. Мене цікавить і сама потреба в ній: як люди організовують зустрічі та що взагалі можна розуміти під спільністю. Я помічаю, що потреба в спілкуванні досить сильна. Але, гадаю, з часом змінюється саме уявлення про те, що означає бути частиною спільноти.
Unser HaNeu: Які зміни ти помічаєш сам і про які зміни розповідають тобі співрозмовники?
Арон Бокс: Я помічаю, що принаймні на емоційному рівні поляризація посилюється. Багато моїх співрозмовників відчувають, що суспільство навколо них розколоте в багатьох питаннях і люди займають цілком непримиренні позиції. Однак, якщо розпитати їх докладніше, часто з’ясовується, що у власному оточенні вони не відчувають такого глибокого розколу. Тому я радше розповідаю про позитивні приклади. Люди запрошують мене до себе й показують, як організовують зустрічі у своєму оточенні або зберігають місця, де можна збиратися. Вони хочуть створити для людей певну регулярність спілкування та підтримувати її. Йдеться не про те, щоб повернути втрачене, а про те, щоб пристосовуватися до нових потреб.
Найкращий приклад, у якому поєдналися обидва підходи, — це місце зустрічей жінок старшого віку, куди мене запросили. Це самотні жінки віком понад 50 років, які знайомляться через платформу для знайомств, а потім зустрічаються й у приватному колі, щоб разом чимось зайнятися. Тут поєднуються обидва аспекти: соціальні мережі в цифровому просторі та особисті зустрічі. Тому я вважаю, що всі ми разом шукаємо способи створювати спільноти з урахуванням конкретних обставин.
Unser HaNeu: Коли розмовляєш у Нойштадті з «поколінням перших мешканців», іноді складається враження, що вони сумують за колишньою згуртованістю.
Арон Бокс: Звісно, я можу уявити, що перші мешканці Нойштадта кажуть: «Раніше люди були більш згуртованими». Гадаю, на це впливає багато чинників. Наприклад, те, що часи стають складнішими, а відчуження посилюється на тлі розростання капіталізму. Цього не можна заперечувати. Але я вважаю, що люди старшого покоління, згадуючи НДР, певною мірою сумують за чимось, чого, можливо, насправді й не існувало в такому вигляді. Можливо, вони просто сумують за своєю молодістю або за безтурботнішим часом, який, якщо розпитати їх докладніше, за умов диктатури, імовірно, був не таким уже й безтурботним.
І все ж були й хороші моменти, повсякденне життя та взаємна підтримка — особливо в кризових ситуаціях. Над тобою стоїть ця система, яка піклується про тебе, але водночас є суворою, майже як батьки, і ти об’єднуєшся з іншими проти неї, навіть якщо сам не був активним опозиціонером. Я помічаю це, коли люди з хитрою усмішкою розповідають, як виступали проти держави, хай навіть у дрібницях. Часто це звучить так, ніби вони пожартували над учителем. Це теж об’єднує людей. Так проявлялася солідарність, яка спочатку зникла, коли люди опинилися в демократичному та вільному суспільстві, де свобода також ставить перед ними непрості завдання.
Unser HaNeu: Чому для тебе було важливо стати міським літописцем? Чи відіграло тут роль те, що твій двоюрідний прадід, художник і функціонер СЄПН* Віллі Зітте, був тісно пов’язаний із Галле?
Арон Бокс: Так, гадаю, це справді відіграло певну роль. Крім того, я виріс у Саксонії-Ангальт, тому в цей рік виборів мені здалося особливо цікавим долучитися до такого проєкту. За останні роки завдяки дослідженням я познайомився з Галле. І мені сподобалося, що через Віллі Зітте я маю певний зв’язок із цим містом. Тоді я подумав, що варто спробувати. І тепер мені тут справді дуже подобається. Я дуже люблю Галле.
Східна ідентичність покоління, яке виросло після об’єднання Німеччини
Unser HaNeu: Твоя книжка «Оголеним у НДР»…
Арон Бокс: Насправді це радше не роман, а науково-популярна книжка, своєрідне дослідження минулого.
… має підзаголовок: «Мій двоюрідний прадід Віллі Зітте і те, яке відношення вся ця історія має до мене». Ти вже знайшов відповідь на це запитання?
Арон Бокс: Гадаю, для мене пошуки слідів Віллі Зітте стали радше відправною точкою: вони допомогли мені взагалі звернутися до історії НДР і завдяки цьому знайти шлях до власної сімейної історії. Переді мною відкрився величезний простір для роздумів. Я вважаю, що простої відповіді тут немає. Радше важливо знайти спосіб осмислити цю історію й визнати: гаразд, усе це справді має до мене стосунок. Точно висловити це одним словом неможливо. Можна лише сказати, що епоха НДР, життя та повсякденність у ній сформували мою родину, а родина, своєю чергою, виховала мене. Усе це залишило слід — і не лише негативний. Загалом моє дорослішання дуже відрізнялося від дорослішання людей, які виросли в західній частині Німеччини. Усвідомлення цього стало для мене першим кроком. Раніше я навіть не замислювався над тим, що все це має значення і що варто досліджувати цю тему.
Unser HaNeu: І тепер ця тема тебе вже не відпускає.
Арон Бокс: Ні, гадаю, інакше й бути не може. Мені дуже цікаво дізнаватися більше про історію та обговорювати цю тему, адже я помічаю, що зазвичай про неї не говорять у повсякденному житті. Але, на мою думку, потреба в таких розмовах досі дуже велика. Мені також цікаво розглядати різні питання крізь призму цієї теми: яким було життя в НДР або в розділеній Німеччині та як це впливає на нас сьогодні? Як розглядати різні суспільні дискусії з погляду відмінностей між Сходом і Заходом? Для мене ця тема відкрила цілком новий світ.
Unser HaNeu: Чи можна сказати, що інтерес до східної ідентичності та історії НДР — це передусім спроба краще зрозуміти самого себе?
Арон Бокс: Не думаю, що передусім. Я б не став розставляти тут пріоритети. Звісно, для мене ця тема стає важливішою, адже вона є частиною моєї історії. Але вона також дає мені можливість більше дізнатися про своє оточення і загалом про світ, який мене оточує. А отже, і про самого себе. І оскільки мені подобається розглядати такі питання через особистий досвід, я, звичайно, також хочу краще зрозуміти себе.
Unser HaNeu: Розповідь від першої особи присутня і в твоїх статтях, і в книжках. Для тебе це також спосіб наблизитися до теми через письмо? Чи міг би ти порадити такий підхід нам, редакції районного видання?
Арон Бокс: Гадаю, це приносить задоволення. І якщо починати розповідь від першої особи — найприємніший для тебе спосіб писати, то чому б і ні? У деяких випадках це справді дуже добре працює. У мене так вийшло і з темою НДР. Якби я не підійшов до неї особисто, то, ймовірно, зберіг би значну дистанцію. І я не знаю, чи так само легко мені було б знайти власний підхід до цієї теми, чи я просто продовжив би відтворювати картину минулого, яку й без того міг скласти на основі вже відомих мені відомостей про НДР. Водночас, якщо хтось із вашої редакції думає: «У мене є тема, і я міркую, чи варто писати від першої особи», — я б порадив просто спробувати. А потім завжди можна оцінити, чи підходить такий підхід. Адже чітких правил тут, по суті, немає.
Unser HaNeu: У твоїх книжках часто розповідають про себе твоя мати й бабуся. Чи обговорював ти з родиною заздалегідь, що саме можна публікувати?
Арон Бокс: Певною мірою. Тепер я роблю це частіше, особливо коли йдеться про батьків, адже зрозумів, що публікую значно більше особистого матеріалу. Наприклад, під час роботи над книжкою «Оголеним у НДР» я надіслав бабусі відповідні уривки тексту. Вона сказала, що я цілком можу їх опублікувати. В одному місці я не був до кінця впевнений, чи правильно передав її слова про сестру. Я вирішив перепитати, адже бабуся назвала свою сестру закостенілою соціалісткою. Але вона відповіла: «Можеш спокійно публікувати». При цьому її сестра досі жива. Їхні стосунки досить напружені, але бабусю це не збентежило.
Unser HaNeu: У книжці «Оголеним у НДР» є сцена, в якій ти сидиш із матір’ю за кухонним столом і запитуєш, яке відношення НДР має до неї. Тоді вона ухилилася від прямої відповіді. Чи змінилося її власне ставлення до цієї теми після публікації книжки?
Арон Бокс: Дуже сильно, дуже сильно. Раніше моя мати ретельно намагалася відсторонитися від цієї теми. Але наші розмови відкрили між нами дуже багато. Під час роботи над другою книжкою «Час високої напруги» мати навіть довірила мені свої щоденники, які вела в період об’єднання Німеччини. Тепер вона значно охочіше розмовляє зі мною про це. Поступово нам дедалі частіше вдається знаходити спільну мову. Гадаю, у цьому сенсі вона дуже відрізняється від мого батька. Він завжди говорив про НДР значно відкритіше й пряміше, ніж мати.
Моя мати була внучатою племінницею Віллі Зітте. Її батьки свого часу були переконаними соціалістами. Водночас сама вона росла в досить привілейованих умовах: у родини були західнонімецькі гроші, вони могли робити покупки в магазинах Intershop. Її батько їздив автомобілем Golf. Але водночас у родини виникали конфлікти із системою, наприклад зі шкільною освітою. І я думаю, у сім’ї було чимало криз, про які я поки що знаю не так багато. Мати багато мені розповіла, але бабуся, зі свого боку, це заперечує. Усе складно, і, гадаю, коли ми говоримо «лише про НДР», потрібно враховувати багато подібних обставин. Хоча іноді батьки мене дуже дратують і багато що в їхній поведінці мені не подобається, я все ж вважаю важливим, що вони готові відкриватися й розмовляти зі мною про це. Часто можна почути порівняння, ніби Сходу Німеччини потрібен новий 1968 рік. Мені такі порівняння здаються зовсім недоречними. Я розумію, звідки вони беруться, але це все-таки не одне й те саме.
Unser HaNeu: Злочини та несправедливість з боку СЄПН* у приватному житті обговорювали й осмислювали значно активніше, ніж минуле нацистського режиму.
Арон Бокс: Так, але певною мірою й ні. Адже люди не звертаються до покоління безпосередніх учасників подій із запитаннями: «Що ви робили за часів НДР?» Ці люди ж не обіймали владних посад. Передусім вони намагалися якось почати нове життя в новому суспільстві. Але в результаті покоління батьків і попередні покоління розглядають винятково як постраждалих, жаліють їх і тим самим фактично ніколи не ставлять їм по-справжньому серйозних запитань. Адже все це суспільство певною мірою ґрунтувалося на пристосуванні до системи, якщо людина не переходила до відкритої опозиції. Я обговорював це з донькою Крісті Вольф. Вона психоаналітикиня. За її словами, у багатьох це викликає сильне почуття сорому та бажання прикрашати минуле, коли вони кажуть: «Раніше люди більше підтримували одне одного, суспільство було згуртованішим». Так люди намагаються бодай якось пояснити собі власне життя.
Творчість попри СДУГ* і завдяки розумінню власного діагнозу
Unser HaNeu: Ти постійно в русі, весь час кудись їдеш, одна зустріч змінює іншу. Як тобі це вдається?
Арон Бокс: Мені це дуже подобається, але проблема в тому, що я не дуже добре відчуваю власні межі. Я люблю, коли в мене багато справ, але не помічаю моменту, коли навантаження стає надмірним. Я усвідомлюю це лише тоді, коли починаю метушитися або дратуватися. Часто я швидко перевантажуюся, стаю імпульсивним і починаю сприймати багато чого вороже, коли надто перенапружений. А це зовсім не приносить задоволення, адже люди ж не бажають мені зла. Гадаю, багатьом людям із СДУГ* це знайомо: вони не помічають моменту, коли навантаження стає надмірним. Є вдале порівняння: уявіть собі бочку для дощової води, до якої постійно надходить вода. Потрібно вчасно її спорожнювати, щоб вона не переповнилася. А в мене вона вже по вінця наповнена, і в якийсь момент вода починає переливатися через край.
Unser HaNeu: Що допомагає тобі не допустити переповнення цієї бочки?
Арон Бокс: Я знову почав приймати ліки після дуже тривалої перерви. Раніше я відмовлявся від них, бо боявся втратити свої здібності й творчий потенціал. Адже моє життя побудоване навколо письменництва. Для мене це було питанням самого існування. Я обговорював це з психотерапевтом. Він пояснив, що можна прийняти ліки одного дня, а наступного дня відмовитися від них, якщо вони не подобаються або не підходять. Саме це тоді змінило моє рішення. Раніше я також шукав нагоди вживати наркотики або пити алкоголь. Відтоді як я почав активніше розбиратися в цій темі та уважніше ставитися до свого психологічного стану, така потреба зменшилася. Мені також допомагає те, що поруч є люди, яким я можу довіритися. Особливо моя дівчина Марі спонукала мене знову серйозніше зайнятися питанням СДУГ*.
Unser HaNeu: Чи стало тепер більше розуміння щодо СДУГ*?
Арон Бокс: Гадаю, мені пощастило з оточенням. Як літописець я зустрічаю більше розуміння, адже перебуваю в творчому середовищі, де цій темі приділяють значно більше уваги. При цьому я не хочу стверджувати, ніби СДУГ* — це хвороба митців. У соціальних професіях обізнаність також досить висока. Сподіваюся, колись ставлення до цього стане цілком звичайним.
Погляд Арона на вибори до ландтагу Саксонії-Ангальт
Unser HaNeu: Ти народився у Вернігероде, виріс у Бланкенбурзі, у горах Гарц, але тепер живеш у Берліні. Що ти відчуваєш, коли напередодні виборів до ландтагу дивишся на свою рідну Саксонію-Ангальт?
Арон Бокс: Гадаю, певний розкол справді існує: одні люди голосують за «Альтернативу для Німеччини» (АдН), інші — ні. І я думаю, що це щось змінює, коли починаєш замислюватися: за що виступає людина, яка хоче привести АдН до влади? Вона обирає для себе інший спосіб життя — не той, яким хочу жити я. Це безперечно. Але як мені до цього ставитися? Яким може стати наше подальше співіснування? Саме над цими питаннями я зараз розмірковую. Я не почуваюся ні добре, ні погано, адже знаходжу в усьому цьому якийсь збочений інтерес.
*СЄПН – Соціалістична єдина партія Німеччини
*СДУГ – синдром дефіциту уваги та гіперактивності